Академія годується всяким
стервом, на яке збігаються
з усіх боків пси на криваве
весілля.
С.Єфремов, записник

Вже ціла зграя збіглась їх
Над чорним і роздутим тілом -
Затонських, Скрипників отих,
Кому здохлятини кортіло.

Бенкет шакалів і гієн…
Хіба не поле пописатись?
Яка нагода ніч і день
Лизати, плямкати, качатись!

Бува, й мій пес туди тіка,
Та я сліпим уже не буду:
Наб’ю по морді жебрака
І зажену в собачу буду!

В того баба вірить в Бога,
Цей – бандитський старшина:
Досі жовта призьба в нього
І підсинена стіна.

Цей – куркуль та ще й завзятий,
Бо, глузуючи з погроз,
Дозволяє поросяті
Підривати наш колхоз.

Цей хвалив горілку царську,
А совєтську зневажав;
Той під квочку пролетарську
Плімутрочі яйця клав.

Цей сякався не рукою
І краватку все носив;
Тих Рябко перед війною
З поліційним псом дружив.

Київ, Харків і Одеса -
Всіх вичищують підряд.
Залишаться: тов. Колесса,
Тов. Студинський, тов.  Щурат…

Думав так,  як думають загально,
Говорив лиш те, що чути міг…
Жив з жоною чесно і похвально,
Добру славу донечок беріг.

І ніхто не сподівався лиха,
І нікого не лякав цей пан;
Тільки щось мій приятель  потиху
Подивляти взявся Дніпрельстан.

Там процес, а мій панок пускає:
“Що Єфремов? Дика голова!
Кожна влада силу ту ламає,
Що її фундамент підрива!”

Далі більше, більше проречисто…
Раз так просто до стіни припер:
“Ви”, говорить, “націоналісти,
Стоїте в зв’язку із УНР!”

З’їхав з розуму, чи що? Хай Бог боронить!
Ну, та випадок все висвітлив один:
Другий рік йому уже корони
Із Москви ідуть через Берлін!

І хай собі від злости
Мій брат позеленів.
І хай усі колеґи
Жахаються м’ячів.
Молодший Стефанівський
В душі, як голь, засів,
І перед ним коліном
Зорю я грища пів.

А в дійсності я ніжна,
І добра, і тонка.
І, може, я покину
Садити тропака.
Знімуся, наче хмарка,
Прозора і легка…
Панове, не дивуйтесь,
Що я собі така.
………………………

Не знаю, чом, але уже давно
Болюче ясно мозок мій працює.
Давно кохання золоте вино
Холодну кров у скронях не хвилює.
(Чи це заслуга, чи моя провина,
Та я волів – щонайтерпкіші вина.)

Знов Рік Новий. Нові думки і туга…
Так гостро я ці дні майбутні бачу…

……………………

Буває часом: мило мати друга,
Що все простив, і вигляд твій, і вдачу,
І зносить в янгольськім терпінні і любові
Твоє pendant Суданському Божкові.

31.XII.1930                                   12 год. Потяг.

(Не любовне. Належно не ясне. Тепер модне.
Див. Чирський в Л.Н.В.)

Ви від’їжджаєте. Так просто і природньо
Змінить в потребі Прагу на Берлін.
А я…  (Балбес!!) Отож не ждіть сьогодні
Належних слів і відповідних мін.

Ах, Лялю! Я не говорив ніколи…
Це ж глупо так… і соромно… і все…
Котрий вже рік щось душу рве, і коле,
І б’є об діл, і вихорем несе!

Я Санчо-Пансом вперто бачу Стеця.
(Я Дон Кіхот, не сірий еміґрант).
Котрий вже рік настирливо здається,
Що Тимошенко є мій Росінант.

Ах, Лялю, я не говорив ніколи…
А я ж не раз лежав уже без сил,
Коли мене всі вітряки мололи
“Розгойданістю безупинних крил!”

Воістину засліплено-безоко,
Воістину – завзяття із завзять -
Хотіть життя, брутальне і жорстоке,
Одним лунким девізом розв’язать…

Та годі! Що це я? Ви вернетесь небавом.
У Вас долоні теплі і м’які…
От я колись прийду до Вас на каву,
А Ви розкажете берлінські новинки.

20.VІ.1930

“Чом не їде той – Могучий-Світлий? -
Виноградник мій  стоїть розквітлий”
(Мотто із старшого вірша, р. 1927)

І

Він не їде. Сліпучий панцир
Для незнаних горить шляхів.
Янтареві вітражі вранці  -
Запорошені і сухі.

Тихо сходить фахверк смолою,
На подвір’ї камінь рида.
Ті, що в долішньому покою, -
Мають всі звірині уста.

Він не їде. І смагнуть лиця:
Не розцвівши, умре любов.
Злотні дні – як  густа  живиця,
Вечори – як розлита кров.

ІІ

Ти пустила свого Васала
У світи по Величне  йти.
Фіялкова тиша кричала,
Ворушились гірські хребти…

Я пройшов королівств премного,
І – сурмою серце  гримить:
Дами всі – хотіли  земного,
Лицарі – ті хотіли жить.

Поздихали в пущах дракони.
Велетні – сягають по пас.
Та єдина не знає скону:
Найстрашніша потвора – Час.

ІІІ

Щастя, щастя, Далека, Люба:
Нам повік себе не знайти!
Я б мав також звірині губи,
І земною б здалася Ти.

Але ось, що найгірше скажу я -
Приключиться таке казна-що! -
Що покинув, котру за красу я
Для тієї, котру ні за що.

Не  виходь  -  це  перша  рада  -
За  прислужника  науки.

………………………………
………………………………

А  виходить,  коли  несила,
За  безжурного  поета:
Буде  пити,  як  ґориля;
Та  згадок  про  нього й Лета
Не  загладить,  Олю  мила…
Навіть  Лета.  Оттаке то!

… quantum ceteris praestest Lucretia sua.

1

Ось  зазвучало  серце  і,  безкрає,
Дзвенить  струною  радісних  тремтінь.
Твоєї  цери  тепла  рожевінь
Крізь  сивий  мармур  часу  проступає.

І  очі  зрять,  осліплені  напів,
Ранкову  млу  батьківщини  твоєї,
Червоний  камінь  і  пісок  Ардеї,
І  інших  серць  підноситься  триспів.

Вони бо  три  знайшли  тебе  очима
І  духом  намагалися  знайти.
І  як  домівку  невимовна  ти,
Так  буде  драма  вічно  незмірима.

2

Як  пригасити  пихи  тихий  жар
І  не  сказати:  ”В  мене,  в  Коллятина”?
Хіба  згубила  згадки  голубина
Твого  дівоцтва  соромливий  дар,

Твою  дитячість  і  твою  жіночість,
Що  чаром  двір  і  хату  налили,
І  щирість  просту  і  ясну,  коли
Твоя  туніка  падала  щоночі?

Хай  на  обличчі  курява  боїв,
Хай  тіло  мліє  в  боротьбі  жорстокій,  -
В  моєму  серці  врочисто  розцвів
Мій  білий,  мій  сліпучо-світлий  спокій.

І  однаково  п’янко  при  дорозі
Шумлять  густі  Колляції  дуби,
І  площа,  повна  римської  юрби,
Та  нетерпляче  військо  у  обозі.

Вір,  до  твоєї  чистої  краси
Мій  чин  життєвий  буде  відповідний.
Люкреціє!  Яких  міцних  і  гідних  
Мені  синів  ти  по  роках  даси!

3

Нема  рівні  ні  в  Тарзісі,  ні  в  Сардах!
І  серце  кров,  мов  стадо  кіз,  жене.
Воно  також  плямисто-вогняне,
Як  на  плечах  ця  шкура  леопарда.

На  всьому  світі  не  знайти  рівні.
Вся  -  правда,  вся  -  ясні  дари  природи.
Як  люто  я  шукав  -  і  не  знаходив!
І  саме  тут  затриматись  мені?!

Щоб  цей  величний  і  холодний  стан
Не  вигнувся,  як  балеарські  луки,
Не  крикнули,  не  заячали  з  муки
Оці  уста  від  уст  моїх,  як  ран?

Ні,  син  Суперба  -  пан  своєї  плоті
І  розуму,  що  полум’ям  пала,  -
Не  буде  вчинку,  що  б  не  принесла
Його  жага  у  дар  твоїй  чесноті!

Люкреціє!  Моя  проклята  мріє!
Ти  падаєш?  Ти  гинеш  не  сама.
Хай  на  цім  серці  з  нами  обома
Все  королівство  разом  спопеліє!

4

Солодкий  голос  рветься  і  здрига,
Але  рука  несхиблено  влучає.
Неслава  мужа  і  моя  безкрая,
Моя,  як  вітер,  голуба  туга.

Вже  непотрібні  добровільні  пута
Тому,  хто  другом  бути  все  хотів.
Народе  римський!  Золотих  катів
Скара  на  горло  завтра  серце  Брута!

Люкреціє!  Прозоре,  мов  шафір,
Воно  в  грудях  у  мене  скам’яніло.
Яке  для  нього  небо  заясніло,
Які  простори  і  верхів’я  гір!

О,  дяка,  дяка!  Неземна!  Прегарна!
Та ж  буде  все  лише  твоїй  хвалі:
І  мудрий  устрій  римської  землі,
І  Поле  Марса,  і  холодна  Карна.

Із  вірою,  що  дарувала  ти,
Зуміємо  для  чести  консуляту
І  плоть  від  плоті  видати  на  страту,
І  гідну  смерть  для  власної  знайти.

5

Крізь  сірий  мармур  часу  проступає
Твоєї  цери  ніжна  рожевінь.
І  розцвітає  яблунею  він,
І  серце  дзвонить,  серце  тихо  грає.

І  очі  зрять,  осліплені  напів,
Твою  ходу  крізь  землі  і  сторіччя
В  незлічних  постатях,  незлічених  обличчях.
І  тисяч  серць  лунає  хвалоспів

Тих,  що  пили  ясні,  пінисті  вина,
Що,  обірвавшись,  падали,  як  звір,
І,  зранені,  криштально-синіх  гір
Черкали  гордо  крижані  вершини.